Тарас Карун, випускник Мислятинської ЗОШ

 

                                                                            Село і серце одпочине,

                                                                                       Село на нашій Україні –

                                                                                       Неначе писанка, село...

                                                                                                                          Т.Г.Шевченко

          Мислятин... Тут я народився, тут я робив перші кроки по землі, вбирав у себе ніжність колискової, що співала мама, чув напутні татові слова. Із днів дитинства чомусь найбільше запам’яталися весняні дні, коли в селі починають цвісти вишні. Вулиця, мов снігом, вкривається білим цвітом. Здається, знову повертається зима, але зима тепла, пахуча, ніжна, пронизана співом пташок, гудінням бджіл.

          Як би мені хотілося повернутися в часі далеко назад, на років 500 у минуле. Хотілось би побачити, яким було село колись, зустріти своїх предків, поговорити з ними, подивитись, чим займалися вони, коли не було ні електроенергії, ні телебачення. Які ремесла були найбільше поширеними у людей? Чим жило село колись? Все це цікавить мене і вабить невідомістю.

           А чому саме на півстоліття? Мабуть, тому, що перша писемна згадка про село наше датується 1534 роком. В документі говориться про втрати, нанесені князю Заславському в його князівстві. Мимоволі задумуюсь: яка причина тих втрат? Можливо, рік неврожайний був, який спричинили чи то посухи, чи то проливні дощі. А, можливо, причина в іншому?.. Хто зна... Проте так хотілося б дізнатися. Може, спробувати? Та я ж не знаю, як потрапити в те далеке минуле, яке чомусь напередодні закінчення школи так кличе до себе. І бажання, і цікавість якнайшвидше дізнатися про життя предків примусили взяти до рук ручку. Вона й запише всі мої походеньки. Та до кого першого звернутися за допомогою? Бабуся Надя знає мало, бо рано залишилась сиротою, тому їй не було кому розказати. Вийду на вулицю, може, там знайду підказку.

          Живу я у мальовничому куточку, куди рідко заїжджає транспорт, тому тут завжди тихо і спокійно. Хіба Горинь, коли сердиться, то грізною хвилею б’є об берег так, що, здається, хоче розсунути береги. Мало місця йому! Бач, який! Зачекай, я зійду зараз до тебе. Не сердься. А, може, ти знаєш стільки всього, що не можеш в собі тримати? Значить, я правильно вирішив – саме ти мені маєш допомогти. Бо ж ти знаєш, вірніше, мусиш знати все про наше село. Якби не ти, річко мила, то й села не було б. Знаю з історії, що поселення будувалися в давнину на берегах річок. То й ти, Гориню, теж став причиною, а потім і свідком будівництва Мислятина. Кажуть, ти вузенькою стрічечкою вився поміж розлогих берегів десь аж із Тернопільщини. Саме тут, де ти розділив ліс навпіл, предки і побудували перше поселення. І, що цікаво: за легендою, задумали будівництво літерою „М”, по-старослов”янськи „мисль”, та й тином обгородили. Не запитую навіщо, сам здогадуюсь – щоб захищатись від ворогів. Найпершою вулицею була моя вулиця Горинська. Але нею вона стала недавно. Раніше казали: „...від Малярця до Каштанця”. Мабуть, на честь людей, які жили на окраїнах вулиці. Простягалась вона понад самою річкою.

          Пройдусь рідними берегами, подивлюсь, спробую уявити, яким було село колись, а ти мені, Гориню, в  цьому допоможеш. Чи змінилось село з того часу?

          Ось він, Горинь, як стрічечка, перебрести можна. А  береги які! Оце б нам такі береги. Був би справжній пляж. Та що це? Хтось рядна порозкладав. Ага, це ж вибілюють на сонці полотно. Ой і славився Мислятин виготовленням полотна! Всі сіяли коноплі, двічі на рік вибирали, зв’язували у горстки, підсушували, а тоді мочили. А ось і місце, де колись корчма стояла, тепер ми тут свято Івана Купала святкуємо. Кажуть, тут найбільше конопель на річці мочили. Потім сушили на сонці,  тіпали на теницях, чесала спеціальними щітками прядиво. З грубшого прядива пряли грубші нитки, з тоншого на коловоротку пряли тоненькі, потім ткали на сорочки, скатерки, рушники. Це все, звичайно, відбувалося довгими зимовими вечорами. Мабуть немає жодної в селі хати, де б не збереглися оті домоткані речі. Хоча б, як реліквія, або народний оберіг. У мене теж зберігаються від прабабусі, по татовій лінії, і рушники, і рядна, і скатертини, якою мама на Святвечір накриває стіл. Все це дороге мені по-своєму.

          А ось тут був велетенський п’ятиповерховий дерев’яний млин, побудований в середині XIX ст.  Звичайно, його давно немає, серед старожилів лишилися одиниці, хто його ще пам’ ятає, та слава про нього на той час линула далеко за межі Мислятина. Ти, Гориню, і тоді був непокірний і сердитий, бо не раз руйнував греблю, чим завдавав чимало клопоту жителям села. Незадовго після Великої Вітчизняної війни, у 1957р., в центрі села на лівому березі річки розпочалося будівництво ГЕС, яка запрацювала в 1963р. Та недовго була в дії електростанція, її було зупинено і забуто. Довго стояла пусткою, хоча голуби були задоволені, бо вважали себе повними господарями колишньої трудівниці. Ти, Гориню, був свідком її благань. Вона просила небагато – прикрити її наготу і повернути розграбоване. Її благання були почуті, і в 2002 році Мислятинську ГЕС було відроджено. Повертати турбіни такої красуні стало набагато приємніше, ніж гонити голубів у закинутій пустці.

          Поволі піднімаюся по вулиці на древній пагорб. Тут знаходиться наше чудо з чудес -  Свято-Дмитрівська церква, неподалік місця, де колись був розташований старий храм. П”ять років будувалась церква – з 1905 по 1910рр. Кошти ж збиралися ще з 1890 року. Церковною громадою було зібрано 3000 російських рублів. Майже половину грошей виділив власник водяного млина. Та недовго судилося храму проіснувати і прослужити громаді за призначенням. Після 1917р. церковне майно було націоналізовано Радянською владою, а з 1935 року - храм закрито. З того часу в церкві знаходився клуб та медпункт. Зазнали репресій священик  Михаїл Ріпецький і староста Антон Бровчук. Під час війни німці дозволили церкву відкрити. Настоятелем став священик Агафангел Антипович, до речі, хороший бондар. Хочеться про цю людину сказати окремо, та й сім’я заслуговує на увагу. Повернувшись із сім’єю із заслання, священик поселяється в церковній хаті, яка на той час була переобладнана під школу. Саме цей будинок під час війни і став для партизанів своєрідною базою, саме тут вони отримували першу медичну допомогу і їжу від дочок священика. Хата отця стала справжнім підпільним госпіталем, де за головного лікаря і медсестру була дочка Марія. Все це відбувалося на очах у німців, майже в центрі села. Ніхто й не здогадувався, що священик допомагає партизанам. Пізніше Марія розказувала, що бійці лежали всюди: в сіні на горищі, під ліжками. Бувало, що німці заходили, та, мабуть, Бог допомагав і оберігав від лиха. Саме ця сім’я брала участь у захороненні тіл двох бійців, що загинули в бою за визволення села Михнів, прізвище яких не відомі і до цього часу. На могилі стоїть обеліск „Невідомий солдат”. Шкода, звичайно, що імена загиблих, які могли бути відомими (бо саме офіцера Радянської Армії звинувачувала Наталія – друга дочка священика, у тому, що не повідомив прізвищ бійців, хоча вона дуже просила), відлетіли з журавлями далеко, і ніхто не дізнається про них. Повертаючись до історичної довідки Мислятинського храму, хочу відмітити, що в 1962р. церква зазнала ще більших знущань. Лише дякуючи окремим прихожанам, які чергували цілодобово, вдалося зберегти святиню, хоча було скинуто хрести, винесено ікони. Знаю від прабабусі, що тодішні активісти продавали ікони людям з навколишніх сіл. Таку ікону придбала бабуся. А скільки священних книг було знищено! В храмі господарювали пацюки, бо церква служила колгоспною коморою. Лише в часи перебудови, тобто, майже через тридцять років, у 1989р., церкву було відкрито. Настоятелем став священик Георгій Іртегов. Під його керівництвом було зроблено ремонт, збудовано дзвіницю, встановлено дзвони, розписано храм із середини. Значну допомогу виділив місцевий колгосп, хоча знову ж зіграли роль кошти прихожан. З 1992р. у храмі проводяться богослужіння, охрещуються діти, вінчаються молоді пари.

          Через дорогу від храму знаходиться дитсадок. Це зараз тут дитсадок, колись була школа, а ще раніше – панський будинок. Ось і, мабуть, всі головні споруди першої вулиці села. Але ж село розбудовувалось, з’являлися нові вулиці. Однією з них стала вулиця Нова, що на правому березі річки. Там розпочалося будівництво основних колгоспних будівель: ферм, елекромлина, автогаража, тракторного парку, току, їдальні, птахоферми, складів. Одночасно з ними розбудовувались і власні господарства жителів села на місці викорчуваного лісу.

          Мимохідь завертаю на Центральну вулицю, яка носить дотепер народну назву – Ланок. Очевидно, назва походить від розташованих там колись ланів, тобто, людських наділів землі. Мабуть, земля і прославила найбільше село Мислятин. Бо ж родюча і щедра вона в роботящих і дбайливих руках господаря. Багато виростила хліборобів земля наша, а вони, в свою чергу прославляли її.

Недарма у нас цей звичай зроду,

І немає кращого ніде.

                                         Бо хто йде із хлібом до народу,

                                         Тільки той з добром до нього йде.

Гарною традицією є у нас на весіллі прославлення короваю, який є символом багатства, щастя і сімейного благополуччя молодих. Недарма коровайниці, випікаючи його, вкладають у нього своє вміння і душу, переживають, щоб не порепався. Бо який коровай, таке й щастя молодих. По закінченнi весілля, коровай вносять у господу коровайниці, хрещений батько, за народним звичаєм, ділить його між всіма гостями, а середину, яка обов’язково має бути у вигляді квітки, дає молодим. Всі присутні таким чином вболівають за долю молодої пари і зичать їй щастя та добра. Хочу сказати, що весілля розпочиналися в селі після Великодня, а саме – після Провідної неділі. Зрозуміло, що після весілля розпочиналося сімейне життя. Новостворена сім’я мала десь жити, тобто збудувати своє гніздо. Для будівництва потрібні були майстри. Пам’ятають у селі місцевих майстрів: столярів, ковалів, пічників, бондарів. Жоден будинок не обминули їх справні і вмілі руки. Досить потрібним ремеслом на той час було виготовлення черепиці. В селі цим ремеслом займався Радкевич Дмитро.

          А коли робота пороблена, то душа просить пісні. Співали колись працюючи в полі, на фермі, за вишиванням, по дорозі додому, на вечорницях і на колодці біля річки. Пісні були і веселі, і журливі, бо життя було, як те поле, то трава залоскоче, то стерня заколе. Не обходилось на вечорницях і без музик: гармоністів, скрипалів. Пізніше на всі села славились наші духові музики. Дідусь мій теж був справним гармоністом. Багатолюдно завжди було в старому клубі, на місці якого тепер знаходиться школа, а потім і в новому, коли на сцену виходили учасники художньої самодіяльності. Звучали їх пісні на районних і обласних фестивалях. Не останню роль зіграла пісня і в моїй родині. Розказують старі люди, що моя прабабуся, по маминій лінії, була першою на всіх вечорницях, соловейком називали її в селі. Вона передала у спадок моїй бабусі, потім – мамі, і, нарешті, мені – любов до пісні. Саме любов до пісні відіграє важливу роль в нашому житті.

          Отак, співаючи, я й вийшов за село. Там одна за одною розкинулись долини: Козакова, Каленьова, Подюкова. Вони отримали такі назви на честь людей, які колись там проживали. Це досить мальовничі куточки за селом. Вони також є маленькою часточкою великої біографії нашого села. І це лише крихітна крапля у безмежному морі історії. Це тільки те, що пам’ятають старожили і що змогло дійти до нас в усній і писемній формі.

          Ось він, мій Мислятин – весь, як на долоні, такий маленький, але такий рідний і близький. Моє село – мій дім і мамина пісня, моє коріння і моя доля, розбуджені світанки і духмяні пахощі весни і літа, часточка мого серця і моє дитинство, моя сповідь і турбота. Хтось скаже: „А  розбиті дороги навесні і восени?” Звичайно, і вони – теж.

          Я ціную все почуте, і вдячний тобі,  Гориню, що ти терпляче мені все це розказав. Я просто не маю права забути своє село, його історію, я маю вболівати за його майбутнє. А його майбутнє – це ми, діти. Саме ми маємо дбати про його добробут, розквіт, робити все для того, щоб воно не занепало, а, навпаки, стало кращим в усьому, саме ми маємо вивести його на той рівень, яким пишаються і якого не соромляться. Для цього в селі мають бути і культура, і освіта,  і ті самі дороги, і заробіток на належному  рівні. Тоді не буде молодь втікати з села, тоді й будуть народжуватись в селі діти, тоді й буде у села майбутнє.

Люблю прокидатися зранку

Улітку під спів солов’я.

В селі гарне все на світанку:

І річка, й берізка моя.

 

Тут Горинь покрився туманом

І вишні в саду іще сплять.

Цей запах так манить дурманом

І роси на травах манять.

 

Далеко ще сонце над полем

Та все оживає й цвіте,

І річка моя, немов море,

І сад мій над нею росте.

 

Не можна все це не любити:

І Горинь, і поле, і гай.

Обожнюю я в селі жити

Мислятин, живи і співай!